Торжество Православ'я! Свято Істини.

У першу недiлю Великого посту свята Церква згадує перемогу православ'я над єресями, тому цей день називається «Торжество православ'я». Це свято було установлене у 842р. при вiзантiйському iмператорi Михаїлi i його матерi Феодорi, коли Константинопольським Патрiархом був св. Мефодiй.

Торжество Православ'я. Мовою оригіналу – «Кіріаке тес Ортодоксіас», що дослівно перекладається як владування правомислія (збірки думок стародавніх філософів називалось доксографією). Православ’я – це не домагання чогось «єдиного правильного», а те бачення сущих реалій, яке ми успадкували з досвіду святих отців, богомудрих мужів, що все своє життя присвятили служінню Богові; це релігія Христа, яка прийшла на зміну язичництву витонченої еллінської філософії і зразкової римської культури, з яких вона багато чого запозичила, наділивши новим християнським змістом.

Бути православним – це передусім мислити і діяти і перемагати того іновірного недруга, якого кожен носить у собі. Точка відліку християнського мислення – покаяння. Свою проповідь Іоанн Предтеча почав зі слова «покайтеся!». З цього самого слова почалося благовістя Господа Ісуса Христа.

Все храмова атмосфера Великого посту пройнята духом покаяння, під час богослужіння відбувається дивна переміна свідомості: особлива мелодія співу, поклони, чорне вбрання – все це наводить на особливий духовний рух, на прилучання до божественної чистоти і наближення світла. У душі людській народжується відчуття звільнення від хаотичної марноти світу цього. І саме в цьому найвищий зміст торжества православ’я. Початок найвищої нашої перемоги.

На жаль, у цей час термін «православ’я» одними розуміється в плані географічному або навіть етнічному. Інші бачуть у ньому відтінок винятковості й «монополії на істину». Це небезпечна омана. Сучасні галичани кажуть що православ’я - це російська церква. Хоча з незрозумілих причин чомусь сприймають польську релігію як свою, щиро українську. Але хіба Бог не один для всіх? Хіба Бог не однаково любить всі народи? Хіба може бути християнин націоналістом, або тим більше расистом? Можна ж бути патріотом, але любити ближнього, незалежно від його національності. Крім цього, в Україні існує Українська Православна Церква Київського Патріархату. Чи не єдина релігія, яка сьогодні активно боронить і віру, і культуру, і протистоїть ворогам всього українського. На відміну від тієї ж УГКЦ яка підвладна Риму, УПЦ Київського Патріархат залишається незалежною Українською Церквою. У минулих століттях Польща активно окатоличувала Україну. Українських шкіл практично не було. Навчання велось лише польською. Це ще пам’ятають літні люди. Але чомусь про це не хочуть пам’ятати сучасники. Пізніше СРСР, маючи повну владу в Україні, доклав всіх зусиль для русифікації українців та руйнації української Церкви. Однак, ці історичні факти не свідчать про занепад православної віри, про її ополячення або русифікацію. Адже православ’я народилось у Константинополі, і є вірою для всіх народів, яка не ставить жоден народ вище іншого. Православний християнин любить і поважає кожну людину, незалежно від її національності, кольору шкіри, нежалежно від того якою мовою він говорить, де народився, чи де проживає. Християнська любов - мета та духовна цінність кожного православного християнина.

У стародавності термін православ’я (греч. ортодоксіа) фіксував особливе духовне й інтелектуальне почуття міри, необхідне для збереження основних принципів нової релігії – Християнства, яке прийшло на зміну витонченому греко-римському язичництву.

Православ'я - вчення Святого Духа, дане Богом людям на спасіння. Де немає православ'я, там немає спасіння.

День Торжества Православ’я: не торжество православних людей над іншими людьми, а торжество про те, що Православ’я як світло - сяє, немов вогонь горить, як життя - тече по усьому світі. І знову-таки: не лише наше церковне Православ’я, але щось набагато більше за те, що ми можемо вмістити. Один із відомих священників сказав: «Ніхто не повинен би насмілюватись називати себе православним християнином, тому що бути православним, у повному розумінні цього слова, це означає знати Бога Таким, Який Він є, і поклонятися Йому духом і істиною достойно Його святості». І хто з нас, хто із православних всіх часів міг би похвалитися, що він так знає Бога, що він так Йому поклоняється?..

Православ’я є знання Бога - не про Нього, а Його Самого, глибоке, особисте знання, і трепетне, побожне поклоніння перед Ним. І тому ми можемо справді радіти, що, незважаючи на всі перешкоди, які кожен з нас і всі ми в сукупності ставимо перед Богом, Він відкривається нам, Він покоряє нас, Він виливає в нас Своє світло, Своє життя, знання й пізнання про Себе, і звалює нас додолу - не в приниженні, ні! - а у свідомості Його величі, святості, невиреченої краси, які нас спонукують поклонитися Йому всією любов’ю, всім трепетом, всім зачудуванням і замилуванням нашої душі.

І таке розуміння Православ’я наповнює серце та розум радістю про те, що далеко за межами Православної Церкви це Богопізнання, це поклоніння Богові пронизує душі мільйонів і мільйонів людей - і тих, хто сповідує Христа, і тих, хто не зустрів Христа, але чують Бога Живого, чудо Боже, і поклоняються Йому всією душею, всім розумом, усім життям.

Усвідомлення Православ’я - це споглядання води живої, що тече у всьому світі й живить всіх, хто шукає правди, і істини, і життя, і любові. І в цьому наша радість: що Бог підкоряє Собі, пронизує Собою, приводить у Своє Царство незліченну кількість людей, про яку ми самі не маємо й поняття. Тому що Бог бачить серця, Бог благословляє і намір, і вчинок, і, за повчанням апостола Павла, приймає молитви кожного - не тільки християнина, не тільки старозаповітного юдея, але і язичника, і того, хто в пошуку. Це так дивовижно!

Є молитва свт. Василія Великого, літургія якого в цьому пості звершується, в якій він просить благословення Божого тим, хто Його знає, і тим, хто Його ще не пізнав, і тим, хто противиться Його слову, тому що вони не можуть зрозуміти шляхів Божих і ще не стали в безмовному жаху, у трепеті перед таїною життя.

Православ’я - шлях хресний для православних. Ми повинні не тільки дати Богові проникнути в наші глибини, розсіяти в нас всю пітьму, перемогти всяке зло, скорити нас силою Своєї любові; але й силою, немов би в жорнах, змолоти нас, щоб ми зробилися добрим борошном, здатним стати хлібом освячення. Ми маємо не тільки дати Богові простір діяти, але ми мусимо стати й бути, завжди, кожної миті нашого життя, співробітниками Божими, відкриваючи Йому шлях, відрікаючись у собі від всього того, що недостойне Його, відкидаючи себе, знаючи тільки Христа розп’ятого за нас, і воскреслого, як обітницю наших слави і спасіння. Тоді й ми зробимось учасниками подвигу тих великих отців і матерів, якими істина й життя і світло засяяли у світі і які відкрили іншим шлях життя.

Наша віра апостольська, наша віра батьківська, наша віра православна, наша віра вселенну утверджує! Які чудесні слова! При виголосі їх дияконом, серце воскресає у кожного православного. Ось чим, як закликає Церква Христова, має хвалитись християнин. Хвалитись не красою храму, не золотими куполами і співучими дзвонами, не чудесним голосом служителів, не багатим одягом ікон, іконостасу та вівтаря, а власне чистою, як краплина роси, в якій немає ніякої скверни чи людського мудрування – вірою православною. Вірою, яку нам зберегла Церква Православна, яка є стовпом утвердження істини. Вірою, яку прийняли ми від Христа – Спасителя і Пастиреначальника нашого. Вірою, яку проповідували святі апостоли і ученики Христові. Вірою, якою були просвічені наші праотці святим апостолом Андрієм Первозванним, святими рівноапостольними Кирилом і Мефодієм, святими рівноапостольними Ольгою і Володимиром. Вірою, яку як найцінніший скарб та зірницю ока охороняли святі отці Семи Вселенських Соборів. Вірою, яку утверджували на нашій святій Київській Русі святі князі – Борис, Гліб, Ігор, Ярослав Мудрий; якої правдиво навчали святі Христові подвижники землі нашої – митрополити Михаїл, Іларіон, Макарій, Петро, Олексій, Феодосій Чернігівський, Димитрій Ростовський, Петро (Могила) та інші; вірою – яку як джерело “води живої” зачерпнули для себе та подавали всім хто б до них не приходив великі угодники Божі – преподобні Антоній і Феодосій Печерські, Іов Почаївський, Йов Княгиницький і Феодосій Манявський та багато інших. Вірою, яку прийняли і ми, яку сповідуємо і якою мали б жити та передати дітям своїм, щоб і вони цією вірою спаслись.

Але що ми можемо передати? Якщо самі убогі та ліниві. Бідні ми, бо не маємо скарбів духовних, все наше життя скероване для здобуття та розтрати матеріального багатства. Не хочемо слухатись поради Спасителя „не здобувати собі дарів на землі, а здобувати їх на небесах”. А якщо ми духовно бідні, то якими ж будуть наші нащадки?

Як часто наше усвідомлення віри закінчується промовистою фразою “мої батьки ходили до цієї церкви, і я ходжу". Тобто, якби тебе охрестили в мечеті, ти був би мусульманином? Тільки тоді людина знаходиться у лоні Церкви, коли розуміє основи віри, вміє відрізняти догмати своєї віри від догматів інших. В іншому випадку, навіть коли формально відвідуєш церкву, не перебуваєш у ній фактично. Без твердої і непохитної віри не можна бути добрим християнином. Саме тоді, коли у людей немає у серці Бога, вони зрікаються своєї віри, і перебігають до іншої церкви, наприклад, греко-католицької, католицької, або стають мусульманинами чи протестантами. Бо там гарніше, більш любязний священник, гарніше співає хор, або для парафіян організовуються турпоходи чи екскурсії. А в іншій церкві інша віра, інші догмати, інше вчення про Бога, про що ми навіть не здогадуємось. І зрікаємось батьківської віри, порушуємо Символ Віри та його слова про «одне хрещення на відпущення гріхів». Зрадивши віру, зраджуємо Господа. Шукаємо у Церкві не Бога, а вигоди. Але для християнина не повинно бути важливими, де гарніша зовні церква, або яка з них ближче до місця проживання. Вірний християнин може подолати будь-яку відстань, щоб помолитись саме у тій Церкві, до якої він належить. Не можна бути і трошки православним і трошки католиком. Святкувати і "польське Різдво, і православне". Часто доводиться чути і сьогодні, що люди, які вважають себе християнами, шанують і польські свята і православні, кажучи "бо хто знає, яке правильніше". Так можуть говорити лише маловірні. Більше того, такі люди не можуть називати себе ні православними, ні католиками, бо лицемірять перед кожною вірою. Ще гірше, коли люди свою належність до віри плутають з політичними чи національними вдобаннями. Саме це відбувалось на Галичині після проголошення Україною своєї незалежності, і відбувається до сьогодні. Тисячі православних стали католиками, навіть не розуміючи в чому різниця у віровченнях про Церкву, Святу Трійцю, походження Святого Духа, Пресвяту Діву Марію, первородний гріх, таїнство сповіді, піст.

Часто ми не знаємо елементарних істин своєї віри, неправильно хрестимось, не говорячи про розуміння сенсу життя та глибин нашої православної віри. Ми вчимося бути ввічливими, тактовними, корисними суспільству та своїй родині і вважаємо що цього достатньо для нас. Але як мало часу приділяємо для духовного просвітлення та вдосконалення себе. Прихід у храм для багатьох стає вершиною “віровизнання”, яке й завершується відразу за порогом храму. У нашому повсякденному бутті часто немає Бога і Православ’я. У багатьох домівках стало неприйнятно мати святий куточок, де б світилась лампадка перед святими іконами, мати бібліотеку святоотцівської літератури, де б людина проводила час у молитві, та в роздумах про Бога та про Боже, натомість є “куточки” з телевізором чи комп’ютером, де проводиться увесь вільний час в гріховному відпочинку. У наших сім’ях, які мали б бути домашніми церквами, іноді рідко говориться про Бога, що ніколи не буде добрим прикладом для наших дітей.

Не так потрібно себе поводити, не для того ми народилися щоб проживши отримати вічність без Бога. “Пам’ятаймо, – повчає архімандрит Іоан (Крестянкин), – що найважливіша риса нашого Православ’я це те, що християнство для нього не є теорією, а є життям у Христі, відповідно до заповітів євангельських і церковних постанов”. Святий Феофан Затворник нагадує нам – якщо раз ми дали слово Богу, під час нашого хрещення, бути гідними дітьми Божими, то тримаймо своє слово. Адже, Господь нам повірив і дав нам все необхідне для спасіння: збагатив наші сили тілесні і духовні дарами Духа Святого, висік на скрижалях серця нашого голос совісті, приставив до нас ангела хоронителя, який разом зі совістю нашою привертає нас до всього доброго і святого та старається відвертати від усього душезгубного та злого, зберіг в чистоті для повчання нашого віру православну, збагатив Церкву Свою Православну Новозавітнім Писанням та працями своїх угодників, постійно опікується нами та завжди дає сили для несення нашого хреста, дає розуміння, як потрібно чинити, щоб відвертатись від зла та чинити добро. Всеблагий Господь навіть після гріхопадінь наших чекає навернення, а коли ми самі не навертаємось, то посилає нам різними способами помічників. Не нехтуймо цим всім, збудімось від сну гріховного, змінімо своє життя, щоб осягнути Царство Боже. Амінь.

Ікона "Торжество Православ`я", кінець XVII - початок XVIII століття.


Сьогодні, у неділю першої седмиці Великого посту по завершенні Божественної літургії у церквах звершується особливий чин – чин Торжества Православ’я. Мовою оригіналу свято має назву «Κυριάκε τής Ορθοδοξιας», що у дослівному перекладі означає «владування правомислія».

На рівні з питаннями правильного шанування та розуміння Пресвятої Тройці (Її нероздільності, але разом з тим незлитності Особ), Ісуса Христа (як втіленого Бога Слова), Пресвятої Богородиці (як Діви, що безмужно зачала і тілом породила Бога неописанного), що викликали різноманітні суперечки і породжували численні єресі, особливо у перші віки християнства, збурило свого часу Церкву Христову і питання доцільності писання святих ікон та поклоніння їм.

Лжевчення, що забороняло рукотворні зображення Бога, Діви Марії та святих угодників Божих, було названо єрессю іконоборства. Іконоборці вели відкрите і люте гоніння на тих, хто відстоював шанування святих ікон. За непохитне сповідування постраждали від їх рук багато святих мужів. Так, прп. Іоану Дамаскину відсікли кисть (однак він отримав чудесне зцілення від образу Пресвятої Богоридиці), святитель Андрій Критський помер через побиття та відсічення йому ноги, св. Герман, Патріарх Царгорода, був вигнаний із патріаршого дому, св. Мефодій, Патріарх Царгородський, за ікони помер у злиднях. Зрештою, і св. Тарасій, Патріарх Константинопольський, за якого було скликано Сьомий Вселенський Собор, де була утверджена правовірність поклоніння іконам, перетерпів багато різних бід.

Не припинились гоніння на ікони навіть після згаданого Вселенського Собору, що відбувся 787 року в Нікеї, на якому св. Богоносні отці, осудивши іконоборчу єресь, постановили: «Слідуючи богоглаголивому вченню святих отців та переданню Кафоличної церкви, подібно зображенню Чесного і Животворчого хреста, наказуємо покладати у св. Божих церквах ікони Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа і непорочної Владичиці нашої Святої Богородиці, й усіх святих мужів, і віддавати їм не істинне, по вірі нашій, богопоклоніння, як належить єдиній Божественній сущності, але шанувати за тим образом, що й зображення хреста Христового, Євангеліє й інші святині. Бо честь, що віддається образу, переходить на першообраз».

Шанування святих ікон було остаточно відновлено і затверджено лише 842 року на Помісному Константинопольському Соборі за імператриці Феодори. Тоді ж, у знак вдячності Господу Богу, який дарував Церкві перемогу над іконоборцями, було встановлено свято Торжества Православ’я, яке й святкуємо за уставом у першу неділю Святої Чотиридесятниці.

Однак, навіть, попри таку непросту дорогу до встановлення правовірності поклоніння святим іконам та досить ґрунтовне святоотцівське роз’яснення стосовно цього, часто в сучасного християнина можна не знайти правильного розуміння сутності ікон. На жаль, нерідкісними є випадки, коли образи перетворюють мало не на предмети фетишу, назбируючи їх удома десятками, а то й сотнями, а потім, не маючи де їх подіти, розставляють по усіх шафах, полицях, розкладають по коробкам, між сторінками книг. І при цьому, такі люди свято переконані, що таким чином вони захищають себе від усякого зла; місяцями можуть не згадувати про молитву – головне, що є іконка на кожен випадок життя.

Що ще гірше, дедалі частіше ікони використовують у всіляких окультних магічних обрядах з метою зняття вроків, прикликання вдачі, порятунку від смерті, подолання чорної смуги у житті тощо. У більшості випадків, користуючись відчаєм людей, різні «цілителі» та «провидці», не маючи ані страху Божого, ані елементарного людського сорому та совісті, таким способом просто заробляють гроші. Також зросла практика в контексті народного промислу виготовляти різного роду обереги з використанням святих ікон та визначених символічних предметів, поєднуючи християнські святині з язичницькою символікою.

Віруючий християнин повинен усю надію покладати на Боже милосердя і промисел і вірувати (а, кажучи «вірю в Бога», ми маємо на увазі «довіряю Богу»), що ніщо не завадить йому на шляху спасіння. А тому рішуче повинен відкидати від себе подібного роду біснування.

Читаючи різноманітні історико-церковні книги, раз-по-раз знаходимо свідчення про чуда, що творились посередництвом ікон, із зображеннями як Бога чи Пресвятої Богородиці, так і багатьох святих. І ключовим словом, яке відрізняє істинне православне віровчення від усіляких єресей, є саме «посередництвом», тому що творять чуда не дерево і фарби, не сама ікона як певний матеріальний об’єкт, але Божественна благодать. Тому що, та благодать, яка осіняла угодника Божого за його земного життя, вона осіняє і його зображуваний святий лик. Шануємо бо ми не зображення, але зображуваних. І, разом із тим, не має жодного гріха поклонятись святим, хай вони і були звичайними людьми. Тому що вшановуючи їх, ми тим самим, і , навіть, ще більше, прославимо Бога, що дарував нам святих своїх – світло у темряві сущим та вірних учителів.

Тому то, без усякого, за словами старця Паїсія Святогорця, помислу зі сторони, кожному православному християнину належить трепетно шанувати зображення Бога, Пресвятої Діви Марії та усіх святих і поклонятись їм так, наче безпосередньо предстоїмо тим, чиї святі лики споглядаємо; вірити і приймати Божественну благодать, даровану нам, зокрема, через святі ікони.

Вітаю зі святом всіх Православних Християн!