Чим відрізняється православна віра від католицької?

В наш час часто доводиться чути, особливо від невіруючих людей, що Бог один і нема різниці, як його називати: Христос, Аллах, Будда чи Ієгова, необов’язково ходити до Церкви, головне, щоб Бог був у душі.

Але це не так. Треба самим своїм життям у Христі, у виконанні Його заповідей пізнати Христа. Про це казав великий сучасний молитвенник преподобний Силуан Афонський: “Одне — вірувати в Бога, інше — знати Його”. Тому ж, хто хоч трохи пізнав благість Христову, Його любов і той мир, які вона дає, всі докази зайві. Вони просто штучні і непотрібні.

Хтось може сказати: але ж Православ’я — це ще не все християнство, є католицизм, незліченна кількість протестантських церков. Може, всі вони, як стежки у лісі, ведуть до однієї мети, і не має значення, якою іти? Метою цієї теми не є пошук доказів того, що Православ’я — єдиний шлях до спасіння. Це абсолютна і незаперечна істина для кожного, хто хоче її пізнати. Втім, право кожного її прийняти чи не прийняти.

Якщо Ви фанатично настроєний християнин/християнка – Вам не рекомендується читати цю тему. Не варто читати ці статті і тому, хто байдужий до справ віри та Церкви. Якщо ж Ви людина, яка хоче знати істину, читайте, вивчайте, і думайте. Для цього Бог і дав Вам розум та волю.

Найперше слід розібратись, що саме різнить Православ’я з Католицькою Церквою, так як вона, за віком, є такою ж, як і Церква Православна. Основних таких розбіжностей є сім, це:
• Вчення про те, що Папа є Головою Церкви і намісником Христа на землі;
• Вчення про непогрішимість і непомильність Папи в питаннях віри і моралі;
• Вчення про сходження Св. Духа від Отця і від Сина;
• Вчення про непорочне зачаття Пресвятої Богородиці;
• Вчення про надлишкові добрі діла у святих;
• Звичай не миропомазувати і не причащати дітей;
• Звичай не причащати мирян Тілом і Кров’ю, а лише Тілом.

Розберемо кожен з цих постулатів.

1. Апостол Павло ясно вчить, що Головою Церкви є Сам Господь Ісус Христос, бо Бог “все підкорив під ноги Його і поставив Його вище за все, Головою Церкви, Яка є Його Тіло, повнота, що наповнює все у всьому” (Еф. 1:22-23). У своєму твердженні католики опираються на те, що таку владу Папи ніби отримали від апостола Петра, якого, за їх словами, Христос поставив Головою Церкви і намісником Бога на землі, коли сказав до нього: “Ти — Петро-Скеля і на цій скелі Я збудую Церкву Мою і ворота адові не подолають її” (Мф.16:18). Католики розцінили ці слова так, ніби Христос заснував на самому апостолі Петрі Свою Церкву, зробивши його тим самим Своїм намісником на землі. Але погляньмо, що про це говорить нам Св. Письмо. “Ніхто не може покласти іншої основи, крім покладеної, яка є Ісус Христос”,— говорить апостол Павло (1Кор.3:11), а сам апостол Петро називає Христа кутовим (головним) каменем Церковної будівлі (1Пет.2:4-7). Давайте, звернемось до ранніх Отців як Східної (Православної) так і Західної (Католицької) Церков. Св.Іоан Золотоустий, архієпископ Константинопольський говорить: “На цій скелі Я збудую Церкву Мою, тобто на вірі визнання. А в чому полягає визнання апостола Петра? Ось воно: Ти — Христос, Син Бога Живого”. Блаженний Августин, великий вчитель Західної Церкви пише: “Що означають слова: Збудую Церкву Мою на скелі? Вони означають: на цій вірі, — на словах: Ти— Христос, Син Бога Живого.” Як бачимо, святі отці і вчителі Східної і Західної Церков відразу правильно розуміли це місце Св. Письма. Вони знали, що Господь мав на увазі не саму особу апостола Петра, а його міцну віру і на цій вірі, як на скелі, мав намір будувати Свою Церкву. Сам апостол Петро ніколи не визнавав себе головою Церкви, що видно з 1Пет.5:1-3. У 15 главі книги Дій описується собор апостолів, на якому головував апостол Яків, а не апостол Петро, чого б не було, якби він був Головою Церкви. Не міг бути він і Римським Папою, бо, як відомо, проповідував євреям, а язичникам, якими були римляни — апостол Павло (Гал.2:9) і послання до римлян написав не він, а той же апостол Павло, а він ніколи не проповідував там, де вже був з проповіддю хтось з апостолів (Рим.15:20), а звідси випливає, що апостол Петро не міг проповідувати у Римі, тим більше, що ще за його життя там було три єпископи: Лін, Климент і Анаклет, а апостол Петро одночасно з ними Папою бути не міг. Також і церковний письменник ІІІ століття — Оріген — пише, що апостол Петро був єпископом Антіохійської Церкви, тобто Папою Антіохійським. Католики стверджують, що так як Христос вознісся на небо, то на землі потрібен Його видимий намісник, яким є Папа, але, як сказав апостол Павло: “Єдиний Бог, Єдиний і Посередник між Богом і людьми, Чоловік Ісус Христос” (1Тим.2:5), що Спаситель “може спасти навіки тих, які через Нього до Бога приступають, бо Він завжди живий, щоб за них заступатися” (Євр.7:25), і, що, накінець, “Ісус Христос вчора і сьогодні і во віки Той же” (Євр.13:8), Він з нами “по всі дні, до кінця віку” (Мф.28:20).

2. Стосовно непомильності (непогрішимості) пап в питаннях віри і моралі взагалі не варта говорити, бо всі ми знаємо, що немає такої людини, яка б не помилялась. Якщо католики вважають пап приємниками апостола Петра, то мали б знати, що сам апостол Петро часто піддавався критиці Христа через свої помилки, наприклад: “Відійди від Мене, сатано! Ти Мені спокуса, бо думаєш не про те, що Боже, але що людське” (Мф. 16:23). Петро навіть тричі зрадив Христа, то який же він непомильний? Подивімось, чи дійсно папи були непомильними. Так, папа Ліберій (ІV ст.) був аріанином, а папа Гонорій І (VII ст.) — монофелітом (за що був засуджений Шостим Вселенським Собором у 681 році). Наведемо ще інший приклад: у VIII ст. на Заході Символ віри почали читати з додатком “і Сина” (Filioqe), тоді папа Лев ІІІ у 809 році заборонив це, наказавши вигравірувати на срібних таблицях правильний Символ віри і повісити їх у соборі св. Петра в Римі, але потім, у 1014 році, папа Бенедикт VIII ввів цей додаток у Символ віри. То хто ж з цих двох пап — Лев ІІІ, чи Бенедикт VIII був непомильним? Непогрішимості не може мати окрема людина, але вся Церква, що видно зі слів Спасителя: “Якщо Церкви не послухає, то нехай буде тобі гірше, як грішник і митар” (Мф.18:15-17). Це право непогрішимості Церква виявляє на Вселенських Соборах. Церква є непомильною, бо її Голова — Сам Ісус Христос, вона “свята і непорочна” (Еф.5:27), “стовп і утвердження істини” (1Тим.3:15). А Вселенські Собори управляються Самим Спасителем, бо, як Він сказав: “Де двоє чи троє зберуться в ім’я Моє, там Я серед них” (Мф.18:20). А що стосується Римських пап, то відомо, що між ними були великі грішники, що не відкидають і самі католики. То як вважати їх непомильними, якщо Слово Боже прямо говорить: “…в душу, яка лихе мислить, мудрість не ввійде, ані не оселиться в тілі, запроданому гріхові. Святий Дух премудрості від лукавства тікає і відступає від мудрості нерозумних і віддаляється, коли виринає кривда” (Прем.1:4-5). Древня Церква ніколи не визнавала непогрішимості пап, бо у випадку появи єресей зверталась не до пап, а скликала Вселенські Собори, на яких папи навіть не були присутні; вони присилали своїх легатів, які теж керівного становища на соборах не займали. Так, на І Вселенському Соборі головою був єпископ Осія Кордовський, на ІІ — Мелетій Антіохійський, Григорій Богослов, Тимофій Олександрійський і Нектарій Константинопольський, на ІІІ — Кирил Олександрійський, на IV — Анатолій Константинопольський, на V — Євтихій Константинопольський, на VI — грецький імператор Константин Пагонат, на VII — Євтиихій Константинопольський. І на самому Заході зверхність пап ніколи не визнавалась, а віддавалась перевага соборам, навіть після розколу 1054 року. Так, Пізанський собор (1409р.) скинув пап Григорія ХІІ і Бенедикта ХІІІ; собор Констанський (1414-1418рр.) засудив папу Іоана ХХІІІ і вибрав папу Мартина V. Цей же собор виніс постанову, що собори є вищими від пап (на 51 засіданні 9 травня 1415 р.). І лише у 1870 р. на І Ватиканському соборі було прийнято догмат про непомильність пап. Як бачимо з усього вищесказаного, догмат про непогрішимість пап в питаннях віри і моралі не має підтвердження ні історичного, ні догматичного.

3. Про сходження Святого Духа ясно вказує нам Сам Христос, коли говорить: “Дух Істини, Який від Отця сходить” (Ін.15:26). Тож, чи маємо ми право протирічити Господу? В іншому місці Спаситель говорить: “І вмолю Отця, і дасть вам іншого Утішителя, щоб перебував з вами повік” (Ін.14:16). З цих слів видно, що Ісус посилає Духа (Ін.15:26) не від Себе, а від Отця, тобто, як говорить св. Іоан Дамаскін: від Отця через Сина. Церква ніколи не вчила про сходження Святого Духа і від Сина, що відбилось у Нікео-Царгородському Символі віри, затвердженому на Другому Вселенському Соборі, де говориться: “І в Духа Святого…, що від Отця походить”. А додаток “і Сина” ввів, як ми вже вище зазначали, папа Бенедикт VIII у 1014 році, за що і піддався анафемі Східної Церкви, згідно І Правила Шостого Вселенського Собору. Оскільки символ віри, що його сповідує Православна Церква в українському перекладі є прямим перекладом із грецького оригіналу, а не з спотвореного латинського тексту із його злощасною вставкою, то логіка підказує, що й УГКЦ не має права вживати символ віри з латинським додатком «і Сина», як це, на жаль, все ще часто незаконно робиться. Тим більше, що навіть Латинська Церква почала відмовлятися від цієї хибної практики, як це видно із документу „Dominus Iesus“ (2000 р.), де навіть у латинському тексті символу віри „filioque“ відсутнє (тут читаємо: «qui ex Patre procedit») — красномовний дружній жест вбік Православної Церкви. Якщо УГКЦ заявляє, що вона є Східною Церквою, то вона повинна негайно підкріпити свою візантійську ідентичність остаточним вилученням «і Сина» з Нікео-Константинопольського символу віри.

4. Католики вчать, що Богородиця була зачата Іоакимом та Анною і народилась без первородного гріху, але зі Св. Письма ми знаємо, що гріх прародичів Адама і Єви переходить на всіх людей: “Як одним чоловіком гріх ввійшов у світ і через гріх смерть, так і смерть перейшла на всіх людей, тому що в ньому (в Адамі) всі згрішили” (Рим.5:12). Богоматір сама потребувала спасіння і визволення від первородного гріху, що видно з її слів до праведної Єлизавети: “Величає душа моя Господа і зрадів дух мій в Бозі, Спасі моїм, бо Він зглянувся на смирення раби своєї, ось-бо з цього часу ублажатимуть мене всі народи” (Лк.1:46-48). З цих слів Богоматері можна зробити три висновки:
1)“…в Бозі, Спасі моїм…”. Тут Пресвята Діва, як і ми, називає Бога Спасителем, значить вона мала первородний гріх, від якого і спас нас Христос;
2) “…зглянувся на смирення раби своєї…”. Тобто Бог обрав її бути Матір’ю Сина Свого не в утробі, позбавивши первородного гріха, а вже коли вона була дорослою; Він обрав Діву Марію через її смиренне, непорочне життя, тому ми, православні називаємо її Чеснішою Херувимів, Славнішою Серафимів, Присноблаженною і Пренепорочною (але не у зачатті, а через праведне, чеснотне і чисте життя);
3) “…віднині ублажатимуть мене всі народи…”. Ублажатимуть (величатимуть) не з дня її зачаття, а від моменту зачаття нею Ісуса Христа. Догмату про непорочне зачаття Богородиці ніколи не мала ні Східна, ні Західна Церкви, і лише у 1854 році папа Пій ІХ запровадив його у Римській Церкві.

5. Вчення Католицької Церкви про надлишкові добрі діла у святих є також хибним. Ця Церква вчить, що для спасіння святі мали забагато добрих діл і Церква може передати ці зайві діла тим людям, яким їх замало. Але зі Святого Письма видно, що для спасіння не добрі діла є гарантом, а стан душі і каяття, що Христос і показав у притчі про митаря і фарисея: фарисей, хоч і мав багато добрих діл (милостиня, піст, десятина…), але не мав смирення і любові до ближніх, тож вийшов, за словами Спасителя, з храму осуджений (Лк.18:10-14). Також у притчі про виноградаря і виноградник видно, що усі робітники отримали однакову нагороду: і ті, що працювали зранку, і ті, що прийшли увечері, тобто немає різниці, коли принести каяття, чи рано, чи пізно, плата буде однаковою (Мф.20:1-15). А те, що заслуги і чесноти одних не можуть переходити до інших, Христос розкрив у притчі про десятьох дів, де ясно видно, що для спасіння потрібні тільки власні заслуги (Мф.15:1-12). Це вчення Католицької Церкви про надлишкові діла є навіть шкідливим, бо може переконати християн, що для спасіння не обов’язкові особисті заслуги, подвиги і чесноти.

6. Свята Церква вчить, що Дари Святого Духа даються людині в Таїнстві Миропомазання, а католики, не миропомазуючи дітей, обмежують їх в благодаті Святого Духа, які так потрібні їм для зростання в християнському дусі. Стосовно ж причастя дітей, то католики взагалі забирають у них можливість володіння благами вічного життя, бо Христос казав: “Хто не буде їсти Тіла Сина Людського і не питиме Крові Його, той не буде мати в собі життя” (Ін.6:53). Також католики не виконують заповіді Спасителя: “Пустіть до Мене дітей, нехай йдуть до Мене, не бороніть їм, бо таких Царство Боже” (Лк.18:15-17). До ХІІІ ст. Католицька Церква причащала і дітей.

7. Католицьке духовенство причащає мирян лише Тілом, кажучи, що де є Тіло, там вже є і Кров. Але якщо це так, то чому тоді Христос на Тайній Вечері дав апостолам не тільки Хліб, але і Вино? Взявши чашу, Він сказав: “Пийте з неї всі…”, тобто дав приклад, як потрібно причащати. Саме католицьке духовенство причащається під обома видами: Тіла і Крові. Апостол Павло, повчаючи коринфських християн, ясно говорить про причащання їх і Тілом і Кров’ю: “Хто буде їсти хліб цей і пити чашу Господню недостойно, завинить перед Тілом і Кров’ю Господньою” (1Кор.11:26-28). Значить самі апостоли вчили людей причащатись під обома видами. Звичай причащати мирян лише Тілом виник у Західній Церкві лише в ХV столітті.

Через усе сказане вище, Свята Православна Церква у 1054 році порвала зв’язки з Церквою Західною, згідно постанов Вселенських Соборів, які і говорять, що якщо хтось щось змінить у вченні Церкви, нехай буде йому анафема. Але вже у ХХ століття анафеми з обох Церков були взаємно зняті патріархом Константинопольським Афінагором і папою Римським Іоаном Павлом ІІ.

Католицизм і православ'я мають досить істотні відмінності на рівні догматики, культу та церковної організації. Для католицизму притаманна певна гнучкість, схильність до пристосування до соціального оточення. Православ'я міцно тримається догматичної закостенілості, що спирається на визнання тільки Нікео-Константинопольського Символу віри.

Основні положення православного віровчення (догмати) зафіксовані з двох рівних за авторитетом для церкви джерелах "Священному Писанні" (Біблії) і "Священному Переданні (переказі) " (матеріали помісних і вселенських соборів ІV-VІІІ ст. Праці церковних авторитетів того часу, яких називають "святими отцями", давня богослужебна практика).

Головні догмати викладено в Символ віри. (Нікеоцаргородський Символ віри) 825-981рр. в 12 членах (параграфах). Це вчення про Трійцю, сходження святого Духа тільки від Бога-отця, боговтілення, спокутування, воскресіння, вознесіння Ісуса Христа як боголюдини, визнання святості єдиної апостольської церкви, необхідності хрещення і чекання воскресіння з мертвих.

Православ'я не припускає ні збільшення ні скорочення кількості догматів, що канонізовані вселенськими соборами. істинами вважаються тільки ті положення віровчення які затверджені першими двома вселенськими соборами.

Таким чином, усі догмати, які були прийняті після VІІ Вселенського собору і католицький догмат про "філіокве" православні богослови відкидають. Останнім "отцем церкви" православні вважають Іоанна Дамаскіна (VІІІст.).
Християнський Захід знаходився під впливом Риму з його латинською культурою, яку сприйняли і варварські королівства у вигляді Римської Літургії і латинської літургічної мови.

Основу православної обрядності складають християнські таїнства. В православ'ї визнається 7 таїнств: хрещення, причастя, покаяння, шлюб, єлеосвяття, священство і миропомазання.

Православні і католики по-різному розуміють буття душі після смерті. У православ'ї — це Рай і пекло, у католицизмі — ще й чистилище. Вчення про чистилище розробив італійський середньовічний філософ, знаменитий систематизатор схоластики Фома Лквінський (1225—1274), а догмат про нього прийняв у 1439 р. Флорентійський собор і підтвердив у 1562 р. Тридентський собор.

Згідно з католицьким віровченням, чистилище — проміжна ланка між Раєм і пеклом, де душі "грішників", перш ніж потрапити до Раю, горять у вогні, завдяки чому очищуються. Саме "горіння" в чистилищі тлумачиться неоднозначно. Одні богослови розглядають його як символ мук совісті і розкаяння, інші вважають його реальним. І перші, і другі єдині в тому, що рідні та близькі небіжчика своїми "добрими справами" в його пам'ять (молитвами, месами і матеріальними пожертвуваннями на користь церкви) можуть полегшити муки душі покійного і скоротити термін її перебування в чистилищі.

Соціальна функція догмата про чистилище очевидна: укорінити у свідомості віруючих додаткові надії на Рай після смерті і, таким чином, залучити до католицизму якомога більше людей; збільшити доходи церкви не тільки за допомоги парафіян, а й за рахунок родичів та близьких людей померлих.

Католики і православні по-різному виконують обряди своїх таїнств. Католика, у процесі хрещення, обов'язково окроплюють водою, а православного — занурюють у воду; під час причастя католику дають попробувати прісного хліба, а православному — хліба, приготованого на дріжджах; православний сповідується перед кожним причастям, а католик — обов'язково один раз на рік; миропомазання у православ'ї відбувається після хрещення, а в католицизмі — у семи—дванадцятирічному віці.

Перший Ватиканський собор, що відбувся у 1869—1870 рр., проголосив догмат про непогрішність Папи. Католики вірять у те, що в Бога і Папи однакові і думка, і воля. Однак історія католицизму свідчить про інше. Лише у період з V по ХУП ст. тридцять одного Папу було оголошено самозванцями і єретиками, тринадцять були заколоті, вісімнадцять — отруєні, дев'ять — задушені, тридцять — вигнані та вислані.

Історія зберегла послання Папи Климентія VII від 1527 р. німецькому імператору Карлу V, в якому він вимагав забезпечити довічну покірність народу владі священнослужителів і царів (імператорів), убивати і спалювати на вогнищах усіх непокірних, особливо вчених, покласти край друкарству. На початку XV ст. Папа Мартін П вимагав від інквізиції і світської влади не жаліти людей, пам'ятати, що не існує жертви більш угодної Богу, ніж кров єретиків ("Хай на деревах буде більше повішених, ніж листя на них"). Папа Пій ХП благословив напередодні Другої світової війни Гітлера і його головорізів на знищувальну війну проти євреїв. Перелік папських злодіянь добре відомий теперішньому керівництву католицької церкви. На честі Папи Іоанна Павла П — його покаяння, прохання в народу прощення за неправедні справи його попередників. Значними є також його благодійні діяння.

Між католицькою і православною догматикою є й інші суттєві відмінності. Так, у католицизмі духовенство зобов'язане дотримуватися целібату (від лат. — неодружений) — безшлюбності, що була встановлена Папою Григорієм VII. Насправді целібат утвердився в XIII ст. Завдяки його введенню католицька церква намагалася зберегти свою земельну власність, не допустити її поділу між спадкоємцями. Целібат є основною причиною, з якої багато католицьких священиків відмовляються від сану або порушують одну з основних християнських заповідей "не перелюбствуй", у тому числі через гомосексуалізм та педофілію. У православ'ї безшлюбність передбачена лише для представників чорного (чернечого) духовенства. Вони відмовляються від мирського життя, дають обітницю благочестивої поведінки, послуху й у богості, носять чорний одяг, що постійно нагадує їм про дану обітницю та глибоке смирення; отримують за свої "подвиги" благословення церкви.

Очевидною історичною ганьбою католицької церкви була здійснювана папською канцелярією торгівля індульгенціями (від лат. — милість) — папськими грамотами про відпущення скоєних і ще не скоєних гріхів. Індульгенцію можна було придбати за гроші або отримати за особливі заслуги перед церквою. Виправдовувалася ця безпрецедентна торгівля тим, що католицька церква нібито могла компенсувати гріхи людей за рахунок накопичених у Папи добрих справ, здійснених Ісусом Христом, Дівою Марією і святими.

Для католицизму притаманне надзвичайне панування Богородиці - Діви Марії. (Мадонна) яке набувало рис екзальтації. Її шанують як «заступницю» перед Богом, як особливо добре знає біди людей, особливо жінок. Католицизм утворив цілий напрям теології маріологію.

З точки зору католиків, папа володіє не тільки всесвітньою, але ще й необмеженою владою. Простіше кажучи, в Католицькій Церкві немає такої інстанції, яка могла б судити папу. Він нікому непідсудний.

У православ'ї ж Предстоятель будь-якої Помісної Церкви підсудний Собору єпископів цієї Церкви. Наприклад, за статутом Руської Православної Церкви право суду над Патріархом Московським і всієї Русі належить Архієрейському Собору. Так що жоден Патріарх не може мати абсолютної влади не тільки у Вселенській Церкві, але навіть у межах своєї власної Помісної Церкви.

Історія вчить нас про те, що Володимир Великий приніс християнство на Україну в 988 році з Візантії. Це була православна віра. Слово «православна» означає те, що Церква дотримувалась рішень семи доктринальних соборів, якими Церква оборонялась від єресей і, які відбулись на теренах Східної Церкви.

Хрест, як символ християнства, однаково шануємо християнами всіх течій, православними і католиками в тому числі. Інструмент страти Спасителя, на якому він прийняв муки і смерть в ім’я спокутування гріхів людства, став для всіх віруючих важливим знаком причетності до єдиного вченню.
Хоча історики стверджують, що у самого Христа й у його учнів не було якогось особливого ставлення до хреста. Більше того, перші послідовники нової віри ставилися до нього зі страхом і жахом, оскільки суворою карою через розп’яття каралися тисячі християн Римської імперії. Знадобилися століття, щоб жах і огиду змінилися гордістю за те, що Спаситель переміг на хресті смерть. Християни стали відноситься до розп’яття, як до спокутування гріхів, дающему надію на всепрощення.
Але, колись єдине, християнське вчення розпалося на декілька течій. Найбільші з них — православне і католицьке. За сторіччя самостійного розвитку у двох церков накопичилося чимало відмінностей. Одне з них — різні канонічні форми хреста. Католики за основу взяли простий, чотирикінцевий варіант. У Євангелії сказано, що саме такий хрест Ісус ніс на своїх плечах до місця страти, тому для католицької християнської церкви чотирикінцевий хрест став символом віри.

Православні християни підійшли до цього питання набагато грунтовніше. Так, на Голгофу Христос ніс простий хрест. Але на місці страти він був грунтовно допрацьований. Над головою засудженого була прибита табличка з його ім’ям, а під ноги, по зростанню людини, була прикріплена спеціальна підставка. Повністю готовий до страти хрест прийняв восьмиконечную форму. У такому вигляді його і визнають православні християни.

Обираючи хрестик, зверніть увагу на те, якої він віри. У католицькому хресті розпяття з прибитими одним цвяхом ногами, в православних, кожна прибита окремо. Крім цього, православний хрестик від католицького відрізняє наявність скісного підніжжя.

Зверніть увагу! У католиків поширені ікони із зображенням серця посередині образу. Для таких ікон немає жодних канонічних підстав. Не варто молитись до серця або інших органів тіла Господа. Молитва повинна бути зверненою до самої особи Божої, а не до частини її тіла.

Священні Канони Церкви забороняють молитися з єретиками. А оскільки католики знаходяться у єресі, то молитися і сповідатися у католицьких храмах - гріх! Православні християни не вправі хрестити дітей у католицьких священників, і не можуть брати шлюб у католицькому храмі. Православна Церква вчить, що у випадку, коли православний одружується з католичкою, або якщо православна християнка одружується з католиком, то це дозволяється лише за умови, що дітей будуть виховувати у Православ’ї. Все сказане стосується і католицької і греко-католицької віри, їх храмів і священнослужителів.

Деякі люди ходять до різних храмів різних конфесій. Вони лукавлять, бо насправді, віри у них немає. Вони власне не знають у що вірять. Церковні канони забороняють не тільки молитися з єретиками, але і входити в їх храми, трапезувати з ними. Дехто вважає, що заборона на спільну молитву відноситься тільки до богослужіння, а на початку якихось загальних зборів помолитися можна. Однак, це не так.

Приклад справді християнської любові до інославних людям показав святитель Іоан (Максимович). Він часто відвідував лікарні, в яких лежали інославні та іновірні. Владика вставав на коліна і молився за кожного хворого. Не знаю, можливо, хтось із них молився разом з ним. Це була дієва молитва - зцілялися євреї, мусульмани, китайці. Але це не називається, що він молився з інославними. А коли на парафії він побачив, що в метричну книгу вписали одним із хрещених католика, то видав указ, щоб з усіх метричних книг викреслили імена інославних воспріємників. Тому що це нонсенс - як може ручатися за виховання охрещуваного в православній вірі неправославна людина? З цього випливає, що православні християни не можуть бути хресними батьками у інославних: католиків, греко-католиків, мусульман, протестантів, і т.д.

Але хіба погано перед спільною трапезою з католиком разом прочитати «Отче наш»?
- Це, напевно, іноді допустимо. У будь-якому випадку я повинен помолитися перед їжею. Якщо збираються різні люди, зазвичай читаю молитву про себе, хрещуся. Але якщо хтось інший запропонує помолитися, православна людина може запропонувати: давайте прочитаємо «Отче наш». Якщо всі християни різних конфесій - прочитають про себе кожен по-своєму. У цьому не буде зради Богові. А екуменічні молитви на великих зборах, те саме що подружня зрада. Таке порівняння мені здається доречним, оскільки в Євангелії відносини Христа і Його Церкви описуються як відносини Жениха (Агнця) і його дружини-Нареченої (Церкви). Екуменічні молитви якраз розмивають істину. «Нехай Бог у нас різний, але ми віримо в Бога, і це головне» - у цьому суть екуменізму. Пониження високого. На жаль, за прикладом католиків, у вісімдесяті роки в екуменічний рух активно влилися православні. Але кожна людина зокрема буде давати відповідь за свої вчинки.

Що робити, якщо Ви вже вчинили по-іншому? - Покаятись і більш до цього не вдаватися. А дитину воцерковити у Православному храмі, миропомазувати і щонеділі Причащати. Покаятись, і робити цього більше. І не слухати тих людей, які кажуть, що різниці немає до якого храму ходити, бо Бог один. Так, Бог один, але віра у нас різна. Господь сказав: «По вірі Вашій нехай буде Вам».