Як з фарисея і книжника стати справжнім християнином

Сьогодні Велика п’ятниця – найскорботніший день для християн. Але лише комусь цей день скорботний, а комусь іншому він передсвятковий. Великодні свята стали буденністю. Рани Господні мало кого хвилюють насправді. Такої кількості людей, які в ці дні бувають на ринках та магазинах, скуповуючи все до святкового столу - не буває в жодній церкві. Все ніби-то за правилами, за календарем. Вікна в домі помиті, порядки наведені. Не гірше, ніж у сусідів.

Торжество Воскресіння Христового перетворилося на сімейний ритуал: приготувати кошик, пасочку, ковбасочку, гарно одягнутись, і до церкви, щоб посвятили. І за всією цією церемонією люди не помічають Христа. Бо ж у нас свято. Це ж не ми Христа розіп'яли. Це все вони, якісь древні римляни, євреї. А ми хороші, побожні. Він, Христос, помер у муках, через нас і для нас. І всі сьогодні пам'ятають про свято, але про відповідальність нашу перед ним, не пригадує ніхто.

Стоїть в магазині черга. Якась жіночка у старенькому пальто, в якому один рукав надірваний, купує маленьку пасочку, щоб освятити. Вибирає найменшу, зазираючи у гаманець, чи вистачить на все. Купує діткам шоколадну плитку, найдешевшу, але для кожної дитини, щоб нікого не обділити. Ковбаску недорогу, і небагато. Позаду неї стоїть велика черга. Кого це хвилює. У кожного свої проблеми. Собі ж треба так багато всього накупити.

Напевно і дві тисячі років назад, ми б не помітили Христа у такому ж натовпі, якому не було за що купити собі їжі. Ми б пройшли повз нього. Думаєте ні? Не обманюйте себе. Так. Всі ми книжники і фарисеї, тільки сучасні. Черстві, бездушні, горді, любимо тільки себе. Відвертаємо очі від чужих проблем. Не здатні ні на милосердя, співчуття.

А ті що ходять до церкви, скоріше відвідують її, бо так заведено. Щоб відбути. Бо ж всі ходять. Бо так треба. Хтось щоб відстояти службу. Хтось щоб відкупитись, даючи щедру пожертву, думає що може спати спокійно. А ближнього любити не обов'язково. Хто він нам, цей ближній. Не рідня ж. Ми здебільшого любимо рідних, близьких нам людей, друзів. А якщо хтось чужий помирає від голоду, це не до нас. Більшість відвертається - Бог подасть.

Ми готові відсвяткувати перемогу Христа над гріхом, над тлінням, Його Воскресіння. Але нам не цікаві Нагірна проповідь і Страсна п'ятниця. Ми ж знаємо: у Його крові й болю винні лише "вони" - і жодного разу "ми". Ми осуджуємо Понтія Пилата, як же він такий сякий міг отак з Христом поступити. Ми ж не такі. Ми щирі і богобоязливі. Бо ж розпинають і нехтують заповідями лише "вони". І навіть не помічаємо, як "ми" стаємо "ними", а Христос - не більше ніж уламком пасочки до запашної ковбаски.