Творіння власного виробництва

Шукала, шукала і так і не знайшла.... здається шо нема на форумі теми, в яку можна було б закидати свої твори чи вірші. Так от вирішила створити.... буду перша... закидаю коротесеньке прозове оповідання.


Горю..... все про що думала - перетворюється на попіл, все чого хотіла - летить за вітром.... Чому б то просто не вивільнити усе надумане назовні і не тримати того в собі, не мучити себе....

Так буває.... буває, що ти просто тримаєш емоції в собі, а потім.... потім відбувається вибух всього накопиченого.... ніби вибух реактора... але він приносить шкоду не всьому світові, а лише тобі, лише світу, який є в твоїй душі.

Не розумію логіки життя.... а може то життя не розуміє мене..... а може в ньому взагалі немає логіки, тому так важко....

Задумуюся над багатьма речами.... і чомусь все одно не можу знайти їм пояснення.... мабуть, не дано.... а хотілося б знати все.... хотілося б багато чого: знати де тебе чекає небезпека, кому вірити, а кого остерігатися.... кому можна відкритися, а з ким варто взагалі не спілкуватися...

Сиджу, розмірковую.... а в той же час життя помало зменшує свої обороти, і втікає від мене незвіданою дорогою.... частина його вже позаду, а частина ще біля мене... майже в моїх руках.... я хочу обхопити його руками і притиснути міцно до серця.... але не можу - воно велике.... воно є тут - і водночас його немає.... тримаюся за нього, стараюся не випустити щоб не втратити....

супер

Дуже дякую

отож, некст

життя іде... нічого не змінити...
життя іде... ми з ним не завжди квити....
пливе життя.... чекай тієї миті
коли тобою сльози всі пролиті
вином враз стануть.
не лякайся долі - вона тебе боїться.
мимоволі сама ти знаєш, те, що тільки ти
є власницею днів своїх, років
і місяців прожитих на землі.
але чомусь, у той момент найтяжчий,
ти проклинаєш долю, не себе...
її виниш ти у своїх невдачах,
ніби сама вона взяла тебе
за руку й повела через усі невдачі,
які ти пережила у житті.
ба ні.... не так було... і ти це розумієш,
але себе винити ти не вмієш...
ми звикли перекладувать на плечі,
не на свої, а на чужі, ті речі,
з якими справитися сили в нас нема.
а ти попробуй, ти зберись з думками
і все зроби сама, щоб не мішали.
щоб знала ти, шо час у тебе є,
що є бажання, мудрість, міць і сила,
і що біда тебе ні разу не скорила,
і що не скорить, доки ти живеш.

Гарно написано. Від душі. Особливо мені сподобались слова:
"Не лякайся долі - вона тебе боїться". Не знаю чи це так, але звучить суперово.
Напевно тому що у мене такий самий настрій.

Дякую) рада що сподобалося)

Натхненно. Продовжуй

Всім привіт... Довго шукала сайти, де б смогла з кимось поділитися, тим що пережила і відчула... Бо наступають моменти коли просто не можеш мовчати.. крик душі не дає...


Зустріч у саду

Вона проходила в саду
І там зустріла музиканта
Він ворухнув свою струну
Й почувся звук сонанта.

Казкова музика звучала
А серце вторило йому
Вона замріяно чекала,
Раділа й плакала в саду.

І вирвавши гаряче серце,
Його в долонях понесла.
Але заплакав вітер мертво
І сад накрила вже зима.

А музикант її затих…
Та дивно глянув в руки.
І вітер, плачучи притих
І на долоні впав болюче.

І серце, кинувши у сніг,
Не оглядаючись втікала
А у саду почувся сміх -
Це розсміялася гітара...

оп оп оп) ожила тема)))

Аврора - молодець дуже гарно!))

я продовжую:

останній погляд, такий збентежений... і водночас пустий... цим поглядом ти супроводжуєш найбільшу помилку свого життя, і водночас найріднішу людину, найбажаніший згусток тепла й ніжності, який коли-небудь тебе торкався. Тіло мовчки прямує в темряву, забираючи з собою всі пережиті разом місяці, тижні, дні.... - безмежний біль і нестримну пристрасть, образи і палке кохання, ревнощі і пустощі... все... нічого не залишиться тобі. Хіба що клубок спогадів, які з часом ти зможеш розмотувати як клубок ниток, і нишком, віддалившись від усіх в"язати з клубка історію життя.

холод..... сльози.... дощ..... можливо й добре, що дощ..... люди не здогадаються, що косметику з обличчя стирають не краплі дощу, а солоні часточки твоєї душі... все несказане стікає зараз по твоєму обличчі, змішуючись з чорними фарбами туші, роблячись брудним. Нонсенс - чистий біль за секунду перетворюється у потоки бруду....

Серце б"ється все сильніше й сильніше... як пташка в клітці.... і так хочеться щоб воно зупинилось... ні, не для того, щоб померти... просто для того щоб навкруги була суцільна тиша... кажуть в тиші краще долати біль.... не погоджуєшся... зараз би в шумну компанію, включити чим гучніше музику і забути про все, що було.... ба ні... таке не забувається.

Кажуть - біль загартовує характер.... а хіба це справедливо? Чому для того, щоб бути сильною, треба проходити через такі тортури???? Не краще зразу розподілити між мільярдами людей: хто буде сильним, а хто все життя буде ховатися від самого себе, від власної тіні?

Смішно обманювати саму себе.... правда ж смішно? Для чого жити в ілюзіях? Для чого будувати світле майбутнє, якщо хтось може за декілька секунд спалити всі мости.... і ти залишишся по одну сторону ріки... а той кого ти кохаєш - по іншу....

Останній погляд... такий збентежений.... і водночас пустий.... закриваєш очі.... так і йдеш додому.... з заплющеними очима.... наштовхуєшся на перехожих, краєм вуха чуєш образи в свою сторону... але все одно не можеш розплющити очі, не можеш бачити світ таким жорстоким, яким він є насправді....

Початок нового життя не за гормами.... життя без стимулу, без кохання, без бажання і без...... мабуть без самого життя..... будеш існувати, на життя не вистачить сил....

Чути, як годинник на ратуші відбиває північ.... ось.... п"ять..... чотири..... три.... два.... один....
............ існування розпочалося....




Далі віршик, сорі шо на російській, але на російській і англійській мені чомусь писати легше

Все смотрят на неё - она сегодня праздник,

Стоит у алтаря, слеза скотилась вниз.

Но ей не посебе, ведь плачет не от счастья,

А от того, что замуж берут её, как приз.


Никчемная манера зависеть от богатства

Ей помешала счастье своё приобрести,

И вот перед глазами - обитель святотатства.

Теперь её уж точно от боли не спасти.


Но что-то вдруг забилось в груди, затрепетало,

Слеза остановилась вот тут - на полпути.

И в мысли к ней тот голос слабенький прокрался:

"Или умри сейчас, или беги..."


Она бежит, и рвёт фату на клапти,

И на ходу бросает вниз букет.

"Я не обречена на вечное несчатье,

С любимым буду жить еще сто лет".

Для мене поезія - це мовне мистецтво і як казала Л. Костенко це завжди неповторність, поезія якийсь безсмертний дотик до душі. Чудовим прикладом цього є журнал «Дніпро» який просвітляє нас і не дає забути за нашу рідну Україну та її творчість